З украінського життя

Давно се було? Ще з початком 17-го століття.
Теперішня оселя біля Луганська – Камінний Брід, стояла безлюдним, тирсою шумичим степом. Час від часу виглядали із високоі тирси шапки з китицями, проізжаючих сюди запорожців. З годом, однако, запорожці осіли при устю річки Ольховой в Лугань, й назвали ту оселю Камінним Бродом.
Так пригорнув рідний степ-батько степових орлів, своіх синів, які не одною головою заплатили за свободу й волю того безкрайнього моря, степовоі Украіни, на якій й Камінний Брід почав свое нове життя-буття. Тоді тут воля разпростирала своі широкі крила над сивим степом-дідом, а вітри буйні чесали зелену тирсу. І люди голубили й пригортали ту широку, красою повиту краіну, боролися за неі й засипали своіми білими кістками еі шляхи.
Все минулося. Стоять тільки мовчаливі могили, – свідки добра й злиднів, радощів і горя. Бачили ті могили й руіну, бачили катів своеі рідноі землиці. Побачили вони й червоний прапор.
Та орлів степових, які оживили Камінний Брід, не стало, й слід по них – притоптаний довгими клювами чорних воронів та хижими лапами вовків-сіроманців. Хотя в ньому й живуть потомки славних запорожців (не всі), вони руками й ногами відхрищуються від пам'яти о перших борцях за іхне добро, щоб не отдѣляться отъ Рассеи, яка нераздѣлимая прийме іх під свое крило.
Ніхто вас не заставля отдѣляться і ніхто не силуе вас разкинути мури вашоі истинно русской кріпості. Будьте вірними оборонцями своеі твердині в ея кордонах, а час покаже чия правда, чия кривда і чиі ми діти.

Іван Щирий

газета «Голос крестьянина» за 22 октября 1917 года