Луганський обласний краєзнавчий музей

Мешканцям Луганська і області добре відоме оригінальне за своєю архітектурою приміщення на вулиці Шевченка, 2 в Луганську – саме тут сьогодні розміщується обласний краєзнавчий музей. Тут його експозиція, виставкові зали і „святая святих” – музейна колекція. Сьогодні цей найбільший музей області – науково-дослідницький та науково-просвітницький центр, головне сховище пам’яток матеріальної та духовної культури Луганщини, науково-методичний центр музеєзнавства в регіоні.

А починалось все так. На початку минулого століття представники луганської інтелігенції неодноразово робили спроби створити в місті музей. Так, Микола Іванович Стефанович – інтелігент, високоосвічена людина, член Луганської міської Думи, щирий цінувальник мистецтва, – в січні 1914 року пише до міської Думи рапорт, в якому обстоює необхідність створення міського музею для зберігання в ньому місцевих старожитностей. На той час, незважаючи на значний економічний підйом, Луганськ залишався глухим провінційним містечком, все культурне життя якого було зосереджене в двох клубах, трьох кінотеатрах та двох театрах.
Миколу Стефановича підтримав Сергій Олександрович Локтюшев – археолог і краєзнавець. В 1915 році він публікує кілька статей в газеті «Луганський листок» з приводу відкриття музею. Але цим задумам не судилось здійснитись. Спочатку – перша світова війна, потім грянула революція.
В 1919-1920 роках в Україні відкривають нові та відновлюють свою роботу вже існуючі музеї. В Луганську на початку 1920 року було створено два невеликі музеї – живописної культури та природничо-географічний. В 1924 році ці два музеї були об’єднані в Донецький соціальний музей, з квітня 1924 року його очолив С.О.Локтюшев.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті функціонували принаймні два музеї: краєзнавчий та музей Революції. Колекції цих музеїв на той час були досить значними. В 1938 році в краєзнавчому музеї налічувалось більше 9 тисяч музейних предметів, з них близько 2,5 тисяч експонувалось. Тут були справжні роботи Буше, Теньяра, Катарбинського, Пимоненка, Богданова-Бєльського, Васильківського, копії картин Мурільйо, Рубенса, Корреджіо, скульптурні роботи Гінзбурга, Адамсона, зразки старовинного саксонського і севрського фарфору, старовинні меблі. В довоєнний час була сформована нумізматична та археологічна колекції.
А потім почалась війна. Музей та його колекції не були евакуйовані – місцева влада не знайшла транспорту. Директора музею С.О.Локтюшев разом зі сторожем та прибиральницею заховали частину колекції – 40 картин, фарфор, археологічні та нумізматичні експонати в сараї біля старого приміщення музею. Частина експонатів зберігалась в приміщенні музею Революції – але відразу після приходу фашистів тут з невідомих причин виникла пожежа і все згоріло.
Окупаційна німецька влада, як відомо, для завоювання авторитету серед населення на перших порах свого панування відкривала українські національні школи, православні церкви, була відновлена робота театру і цирку. Їм хотілось відновити і музей. На цю роботу погодився Локтюшев. Чи був у нього вибір? Ми вже, мабуть, ніколи не зможемо дати відповіді на ці запитання.
Музей так і не був створений, але частина колекції, що була в руках у окупантів, пропала.
Після звільнення міста, 20 лютого 1943 року Локтюшев був заарештований за стандартними звинуваченнями: „німецький ставленик, особа, яка залишилась на окупованій території, пішла на службу до „окупантів”. Помер він в тюрмі від туберкульозу, хоча до цього був здоровий, через 25 днів після арешту. Посмертно реабілітований в 1990 році.
Краєзнавчий музей практично перестає існувати: приміщення немає, колекцій теж немає, працівники відсутні, керівництво музею в тюрмі.
Але вже на кінець 1945 року музей починає відроджуватись. Йому виділяється приміщення, передаються з НКВД жалюгідні залишки колекції: близько 2-х десятків картин, трохи монет, два журнали, ваза і все. Не збереглась і облікова документація.
Серед того, що збереглось, привертає увагу блакитна з розписом ваза, виготовлена на Севрський фарфоровій мануфактурі. Скоріш за все, вона потрапила до музею з якоїсь поміщицької садиби. Севрська мануфактура, власником якої з 1756 року був сам король, випускала обідні, чайні, кавові та шоколадні сервізи, чашки, шкатулки, корпуси годинників, вази, свічники і багато чого іншого.
Елегантність, витонченість та художня досконалість севрського фарфору зробила його популярним у Старому Світі. На мануфактурі працювали відомі скульптори Фальконе, Дюплессі, Бішельє та інші. В наполеонівські часи Севр став задавати тон всій європейській фарфоровій продукції.  Тепер кожен може помилуватись нею в експозиції музею.

Сьогодні основний фонд музею налічує більше 180 тисяч одиниць зберігання. Всі вони в тій чи іншій мірі розкривають історію людини, історію регіону в певний історичний момент. Колектив музею по праву гордиться своєю археологічною колекцією – це близько 65 тисяч предметів, що належать до різних епох, зроблені руками представників різних етносів. Прикрасою археологічної колекції, зокрема, є залізний прорізний скіфський меч – акинак, знайдений влітку 1969 року на території міста Перевальська на Луганщині. Тут в степовому кургані було виявлене поховання знатного скіфа-воїна, яке датувалось IV ст. до н.е. Знахідки скіфських мечів на Луганщині надзвичайно рідкісні. Його рукоятка овально-брусковидної форми закінчується круглим грифоном. Рукоять від клинка відділена серцеподібним перехрестям. Навершя і перехрестя з обох боків мають рельєфні зображення оленей, що біжать. На перехресті з обох боків дві грифоноподібні фігури плямистих ланей в геральдичних позах. Реалістичні риси тварин в скіфському звіриному стилі сполучаються з самобутньою фантазією художника, умовністю в передачі окремих деталей.
Давні кочовики залишили на території області значну кількість пам’яток. Одна з них – насправді унікальна – жіноча половецька скульптура з дитиною, знайдена в зруйнованому кургані біля с. Чорнухине. Сьогодні вона є окрасою музейного зібрання. Половецькі кам’яні скульптури – зображення обожнюваних пращурів, зустрічаються досить часто в степовій зоні України. Але така скульптура – одна на світі. Унікальність її полягає в тому, що біля грудей жінки зображення дитини – дівчинка.
Луганський археолог К.І.Красильніков вважає, що в скульптурах половців були закладені дві ідеї, які відносяться до однієї і тієї ж язичницької віри: перша ідея – скульптура входила до системи святилища місця поклоніння і жертвопринесення предкам; друга заключалась в тому, що скульптури – це символи-покровителі реальних воїнів з числа аристократії або взагалі воїнів, через образ жінки, що вигодовує, дає силу, оберігає їх. Причому жіночі скульптури несли ідею непереможності та безсмертя воїнів перед ворогами.
Особливо сильно втілена ідея жіночого начала, яке дарує життя, подовження роду і силу в скульптурі жінки з дитиною, яка була знайдена біля селища Чорнухине. Ця скульптура досить незвичайна. В ній вражаюча різноманітність деталей у сполученні з яскравою орнаментальністю.
Але найбільш унікальне зображення дитини. Дитина – не хлопчик, як варто було й чекати, враховуючи патріархальне половецьке суспільство, а дівчинка. Причому ознаки статі у неї, як і у матері яскраво підкреслені. Уся скульптура має велике художнє, змістовне та культове навантаження. Жінка зображена з оголеними грудьми, без одягу. До її грудей припала дитина – продовжувач роду. В усьому цьому скульптура символізує та узагальнює образ жінки – безпосередньої продовжувачки роду.
Влітку 1979 року Сіверсько-Донецька експедиція Інституту археології АН УРСР проводила пошукові археологічні роботи у зоні будівництва Суходольської зрошувальної системи біля с. Великий Суходіл Краснодонського району. Тут були досліджені 4 давніх кургани. Вони були зведені ще в епоху пізньої бронзи і основними похованнями там були поховання представників бабинської та зрубної археологічних культур. Але пізніше, в ці кургани були зроблені впускні поховання: сармата та половця або, скоріше за все, половчанки. Половчанка була похована в колоді, поряд з нею знаходилось жертовне поховання голови та ніг коня. У потойбічний світ жінку супроводжували іменний горщик, скоріш за все з жертовною їжею, залізний ніж, збереглись також дві скляні намистини, кістяний ґудзик, кістяні обкладки луки сідла, залишки стремена. Але найцікавіше, що біля лівої ноги похованої, і в районі грудей були віднайдені чудові золоті підвіски-колти. Така знахідка – єдина на території області. Колт являє собою розімкнуте золоте кільце, на яке була напаяна пустотіла біконічна золота намистина з вісьмома конічними виступами. Колти прикрашені сканню. Один з виробів має сліди ремонту в давнину. Обидва колти, скоріш за все, були поламані в давнину і потім кинуті в могилу. В ХІ-ХІІІ століття заможні слов’янки і половчанки прикрашали себе колтами. Колти робили з золота, срібла, бронзи. Вони підвішувались за дужку до головного убору біля скроні, або вплітались в коси. Якщо слов’янки носили колти різноманітних форм: округлі, зірчасті, прикрашені емаллю, оздоблені сканню, зерню, то половчанки віддавали перевагу колтам з біконічною намистиною, яка інколи прикрашалась конічними виступами „ріжками”.
Скроневі підвіски, сережки, колти – цим прикрасам давні народи надавали особливого значення – вони були оберегами – захищали людину від злих сил. Можливо саме тому вони потрапили до поховання половчанки з Великого Суходолу. Тепер ці золоті колти – окраса археологічної колекції музею.
13 червня 1961 року до музею прийшов вибійник шахти ім. Артема Л.З.Борзнов і передав скарб, який складався з 35 срібних монет XVII століття. Пройшло немало часу, доки працівники музею з допомогою науковців Ленінградського Ермітажу визначили наукову значимість цього скарбу. Найбільш рання монета – польський коронний півторак Сигізмунда ІІІ Ваза, карбований в м. Бидгощ в 1621 році. Найбільш пізні – «єфимки» царя Олексія Михайловича 1655 року. Основну частину скарбу складають монети Польщі, карбовані з 1621 по 1626 р.р. Проте найбільш рідкісні й цікаві – "єфимки". Ці монети спеціального воєнного випуску, викарбовано в 1655 році в Москві на європейських талерах. Існує думка, що саме це і є славнозвісні "Богданові гроші" – монети, що складали платню Запорізькому війську від московського царя після Переяслава.
У 1983 році з Кремінної до обласного музею приїхали двоє молодих людей. Вони запропонували купити у них скляний кубок з металевою кришкою, в якому у їх господарстві зберігали крупу. Після ретельного дослідження було встановлено наявність на кришці та оковці клейма фірми Карла Фаберже в Москві. Кубок виготовлений з гірського кришталю з ручною алмазною гранню,зі срібною оковкою по краю, кришкою та масивною ручкою. На кубку напис: Примите же сей кубокъ как приветъ. Как дружбы нашей знакъ за четверть въка! 1 марта 1899 г.
В довоєнній колекції музею зберігається ще один раритет. Це Російська медаль, яка була затверджена 10 липня 1904 року і вручена учасникам битви російського і японського флотів під Чемульпо. Серед нагороджених був наш земляк Карпо Іванович Болдирєв, машиніст крейсера «Варяг». Героїчна і трагічна доля екіпажу крейсера добре відома – він був затоплений, але не здався на милість переможця. 30 офіцерів і 600 матросів «Варяга» і «Корейця» були нагороджені срібними медалями на спеціальній стрічці Андріївського стягу. Одним з нагороджених і був Карпо Болдирєв.
Перлиною музейного зібрання є невелика але цінна колекція стародруків – вона налічує 39 примірників. Серед них «Євангеліє» 1746 року, надруковане в друкарні Києво-Печерської Лаври. Надзвичайно гарна, двокольорова книга багато прикрашена: 4 гравюри на повний аркуш і 79 – невеликих заставок. Автори цих гравюр-Федір та Аверкій Козачківські.
А ось найбільший і найважчий з усіх музейних експонатів встановлений перед входом до музею. Це гармата – «кріпосний єдиноріг», відлита на Луганському ливарному заводі – первістку української металургії. Дата виготовлення викарбувана на самій гарматі: 1814 рік. Гармата-єдиноріг винайдена в 1757 році російськими інженерами С.О.Мартиновим і М.В.Даниловим. З цього ж року береться на озброєння російською армією в якості польових кінних та гірських гармат. Такі гармати відливались на Луганському заводі з чавуну, мали стволи довжиною 7,5-12,5 калібрів, стріляли ядрами масою 1,8-40 кг, діаметром 246 мм, дальність пострілу до 4 км. Такі гармати завод виробляв для російської армії під час Вітчизняної війни 1812-1814 р.р. За один 1812 рік було випущено 413 гармат і ні одна з них не розірвалась під час боїв.
Мимо гармати до музею щороку приходить близько 100 тисяч відвідувачів. В основному це діти, молодь, підлітки. Саме на них спрямована науково-освітня робота музею, для них проводяться екскурсії, консультації, лекції виставки. Це той кінечний результат музейної діяльності, заради якого самовіддано трудились і трудяться покоління музейників.
Експозиція музею розгорнута на площі більше 2000 кв. метрів, в 19 залах на трьох поверхах представлено більше 15 тисяч оригінальних експонатів. Близько 2,5 тисяч екскурсій щороку проводяться музейними працівниками, майже кожен місяць відкривається нова виставка.
Музей живе і розвивається, він служить людям, він важлива складова нашої культури, він, нарешті, служить своїй державі.

учений секретар Т.М.Клочко,
головний зберігач музею Н.М.Коченко

журнал «Музеї країни» за 23 червня 2014 року